Кожному своє...

Війна обов’язково закінчиться. Рано чи пізно… Але – обов’язково. І ті, хто зараз проливає свій піт та кров за власні домівки, за коханих та близьких людей, за українську Націю - повернуться додому. Переможцями. Бо інакше бути просто не може.

Країна їх зустрічатиме як героїв. Та, чому «як»?! Вони справжні ГЕРОЇ, які вказали ворогу «його місце» і відправили під три чорти. Або навіть далі, на безкоштовний святковий концерт Кобзона на честь нищівної поразки, яку «друга армія світу» зазнала від «купки бандерівців на бричках». У пеклі теж буде свято. Бо такої кількості втрачених душ ще ніколи не приймали в свої жаркі обійми пекельні котли. Нічого, місця вистачить усім. Кожен вбивця, мародер та насильник, який приніс Зло на українську землю, отримає за своїми жахливими заслугами, пише політолог Юрій Федоренко у своєму блозі на Цензор.нет.

Воїни України повернуться додому. Їм є куди і до кого повертатися. Адже усі дні та місяці війни, страшні та безкінечно довгі, як саме життя, їх чекали. Чекали та молилися. Ті, за кого лилася кров. Ті, за кого горіла земля під ворожими ногами. Ті, з чиїм ім’ям на вустах наші воїни йшли на смерть.

Україна зустрічатиме своїх Захисників квітами, святковими салютами та сльозами, в яких змішаються радість за тих, хто повернувся, та журба за тими, хто назавжди залишився на страшній війні. Хто вже ніколи не обійме і не пригорне до себе кохану. Не вклониться батькам, які народили Героя. Не візьме на руки доньку чи синочка. Та вони залишать після себе вічну Світлу пам’ять, щиру посмішку на останній світлині та ПЕРЕМОГУ…

Біль рідних – вона назавжди. Як і гордість. За тих, хто віддав життя заради життя інших. Знайомих і незнайомих, рідних, друзів. Тих, кого кохав. Тих, з ким, можливо, сварився. Або навіть не помічав у мирному житті. За всіх українців і їхнє майбутнє, що тепер, після ПЕРЕМОГИ, обов’язково буде щасливим.

Повернуться додому і ті, хто стояв на війні з іншого боку лінії фронту. Язик не повертається називати їх воїнами. Бо «воїн» - то, в першу чергу, - «мужність». А у ворога не було мужності. І не могло бути. Бо як би була мужність – то не було б цієї безпричинної кривавої агресії проти України. Не було б десятків тисяч смертей, зламаних життів та понівечених доль. За наявності мужності у росіян кривавий бункерний диктатор вже давно б не псував повітря своїм смердючим подихом. Було б зовсім інше життя. Був би мир та спокій. В першу чергу – у самій росії.

Росія ще не знає жаху. Справжнього. Того, коли після нищівної поразки у безглуздій війні десятки тисяч вцілілих злочинців зі вщент зруйнованою психікою повернуться до своєї рідні. До тих, хто бажав би їх бачити у вигляді новенької білої «Пріори», а не понівеченим тілом, що втратило залишки розуму. І тоді, після «триумфального» повернення, такі «герої» у хмільному угарі швидко почнуть задавати питання, на які не існує відповіді. Принаймні у їхнього найближчого оточення. «Чому?!!». «За що?!!!».

Навряд чи цитати з путінських методичок вгамують їхню ненависть та лють, яка обов’язково прийде на місце відсутньої мужності. Та «проти «вівці» - усі «молодці». У таких «молодців» не вистачить мужності задавати питання тим, хто розпочав цю війну, зруйнував росію, збезчестив російську націю. Тому вони звинуватять не путіна, а власне оточення, рідних та близьких. І росія здригнеться від п’яної люті «недопереможців». І наслідки «афганського синдрому» у порівнянні з наслідками «українського фіаско» будуть виглядати квіточками на клумбі у дитячому садочку.

Кожному своє. І так обов’язково буде. Кожна сторона отримає те, на що заслуговує. Україна та українці – квіти, салюти, радість зустрічі, сльози втрат та гордість за своїх синів. Росія – люту ненависть зрадженої переможеної нації, спрямовану на самих себе. На тих, хто дозволив одній психічно хворій тварині у людській подобі зґвалтувати та викинути на сміття честь, гордість та людяність всієї російської нації.

Примітка: Редакція  може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі "Блоги" несуть автори текстів.